Сьогодні не стало великого українця, який крізь все своє життя проніс любов до Батьківщини, поета, громадсько-політичного діяча, Героя України Дмитра Павличка.
Рядки його вірша «Два кольори» назавжди закарбовані в нашій пам’яті та наших серцях. У цих словах – цінності, що близькі кожному українцю: материнська любов та сила рідного краю — оберіг, що зігріває душу, які б дороги не траплялися на шляху, сумні чи радісні.
Дмитро Павличко увійшов в історію як один із організаторів Народного руху України та Демократичної партії України, став співавтором Декларації про державний суверенітет України і першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави.
Також Дмитро Васильович знаний як видатний перекладач. Зокрема, завдяки йому вперше українською мовою побачило світ повне зібрання творів Шекспіра в шести томах (видання «Дніпро» 1986 рік).
У поетичній спадщині письменника багато творів, присвячених рідній мові.
У сонеті «Якби я втратив очі, Україно» він пише, що, осліпнувши, міг би жити, але не зміг би без українського слова:
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя б лунала мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
Я глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я;
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови,
Ото була б загибель — смерть моя.
Дмитро Павличко — людина-епоха.
Спочивайте з миром, поете.
Комітет гуманітарної та інформаційної політики