Аналізу викликів та помилок попередньої спроби проведення цієї важливої для дітей реформи було присвячено роботу парламентської Тимчасової слідчої комісії з розслідування випадків порушення прав дітей. І саме її висновки покладено в основу рекомендацій для стратегічного планування реформи деінституціалізації, наданих європейськими партнерами. Про це розповідає народний депутат України, голова вказаної ТСК Павло Сушко.
«З огляду на нові виклики для дітей через агресію рф, враховуючи аналіз допущених помилок при рестарті реформи ДІ, Україна повинна не допустити їх повторення та сприяти реалізації основної мети реформи — забезпечити право кожної дитини, яка втратила батьківську опіку, на виховання в родині», — зауважує народний депутат.
Надалі публікуємо інтерв’ю Павла Сушка.
Що ж таке реформа деінституціалізації?
Деінституціалізація — це процес виведення дітей, які не мають батьків, з інтернатів шляхом влаштування їх в нові родини або в умови, наближені до сімейних. З 2017 року наша країна в черговий раз здійснює спробу реалізувати цю реформу, яка, безперечно, є дуже важливою та одночасно дуже складною.
Очевидно, що перед проведенням реформи потрібно було чітко розмежувати, які існують причини потрапляння дітей до закладів, а потім відповідно до них планувати заходи з деінституціалізації.
Чому виникли проблеми з реалізацією реформи деінституціалізації (ДІ) в Україні?
Пошуку відповідей на це питання була присвячена робота нашої ТСК. Я був її ініціатором і головою. Разом з членами Комісії утворили її у лютому 2021 року. Звіт про нашу роботу та висновки Верховна Рада України затвердила 22 травня 2022 року.
Що ми з колегами-депутатами, членами ТСК, з’ясували в процесі роботи? Система захисту дітей не керована, робота служб у справах дітей (ССД) не спрямовується, вони не отримують належну методичну допомогу. Немає кадрового забезпечення служб ані на рівні області, ані району, ані громади. Національна соціальна сервісна служба України, яка по своїй природі є органом контролю, не має достатнього обсягу повноважень, які б дозволяли їй реалізовувати політику у сфері дітей. На рівні Міністерства соціальної політики тривалий час не визначено, хто та в який спосіб формує державну політику щодо дітей.
Саме такий стан системи спонукав ТСК свого часу виступити з ініціативою створення Державної служби у справах дітей як окремого спеціального органу, що формує та реалізовує політику.
Зважаючи на те, що до виконання заходів реформи дотичні декілька Міністерств, зокрема, крім Мінсоцу, це МОН, МВС та МОЗ, а також ОДА, громади, щоб реформа ДІ проводилася належним чином, її потрібно було від початку координувати. Однак Координаційна рада з питань реформування системи інституційного догляду та виховання дітей при Кабінетові Міністрів України була створена лише на третій рік впровадження реформи, тобто у 2019 році. Головою Ради спочатку призначили Віцепрем'єр-міністра, він провів одне засідання, у 2020 році головою призначили Міністра соціальної політики. Після чого Рада жодного разу не збиралася.
Орган, який відповідав за реалізацію реформи (Мінсоц), став одночасно контролювати її виконання. Це виключало об’єктивний підхід до оцінки результатів. Діяльність Міністерств, залучених до реформи, виявилася неузгодженою.
Який вихід із цієї ситуації Ви бачите?
Важливо, щоб відбулось передання повноважень із контролю за проведенням реформи на рівень Віцепрем’єр-міністра України. А також набув дії наш Закон щодо Державної служби України у справах дітей (проєкт за реєстр. № 7087). Акт розв’язує очевидну проблему — надає громадам рівні повноваження у сфері захисту дітей. Закон спрямовано виключно на допомогу дітям. Це внесок Парламенту в реалізацію вкрай важливої для дітей реформи деінституціалізації.
Якщо ми хочемо дійсно допомогти дітям знайти родини та провести реформу деінституціалізації, треба невідкладно вирішити питання з наданням громадам повноважень у цій сфері.
Повторюся, відповідний Закон вже напрацьований та прийнятий Верховною Радою України.
Який підсумок реформи на сьогодні після її першого етапу?
З 2017 року знизилась кількість дітей, які отримують статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Особливо дивно це в період війни.
Зменшилась кількість дітей, яких влаштовують в прийомні сімʼї (ПС) та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Знизилось усиновлення. Але водночас зростає кількість дітей, яких тимчасово влаштовують. Дітей масово влаштовують в тимчасові родини, де вони перебувають без фінансового забезпечення з боку держави.
Це дуже тривожна цифра, і вона наростає. Бо діти роками перебувають в тимчасових сімʼях, а мають бути влаштовані відповідно до законодавства.
Куди влаштовують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування?
Переважною формою влаштування є, і це традиційно, опіка/піклування та тимчасове влаштування у родини знайомих та родичів, де діти не отримують державного забезпечення.
А проте кількість дітей, спрямованих до інтернатних закладів, перевищила кількість дітей, влаштованих в ПС/ДБСТ, що вказує на гостру нестачу сімейних форм виховання.
Тобто якщо реформа мала на меті влаштувати якомога більше дітей в родини, цього не сталося. Якщо була мета виключно в ліквідації закладів, то з цим впоралися краще. Особливо, коли зараз в регіонах не вистачає грошей, то вони і самі не проти, щоб щось ліквідувати.
На якому етапі реформи деінституціалізації під час її рестарту перебуває Україна?
Внизу — громади, які так і не мають повноважень. Основних повноважень для захисту дитини. В громадах, де живуть діти, нема відповідального дорослого, який має обовʼязок та повноваження виявити дитину у небезпеці, вилучити, здійснити дії щодо надання статусу та влаштування у нову родину.
Зверху — так і не маємо органу, який би спрямовував та координував діяльність ССД (служб у справах дітей).
Натомість маємо три, наділені підзаконними актами, органи у сфері дітей, що здійснюють контроль. Маємо законодавчий хаос: коли новоприйняті постанови Кабміну суперечать законодавству та штовхають їхніх виконавців на вчинення неправомірних дій щодо дитини.
Замість забезпечення процесу надання дітям статусів, без яких дитину неможливо законно влаштувати у родину, дітей виштовхують у невизначене правове поле.
Маємо стабільне зниження кількості сімейних форм виховання — прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Маємо проблеми щодо національного усиновлення та судового забезпечення цієї процедури.
Закон (законопроєкт за реєстр. № 7087) ці проблеми вирішує, однак проєкт не знайшов підтримку з боку Міністерства соціальної політики. Це блокує дію Закону.
Щодо другого етапу реформи деінституціалізації. Чи враховано попередні помилки? І на що потрібно зважати на ваш погляд?
Наразі напрацьовано оновлену стратегію реформи деінституціалізації — Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні.
Виокремив три основні помилки, які можуть стати на заваді впровадження другого етапу реформи:
Координація, контроль та виконання реформи ДІ так і залишається за Міністерством соціальної політики. Водночас реформа ДІ має міжвідомчий характер.
І це тоді, коли у системі захисту дітей України так і не з’явився окремий центральний орган виконавчої влади у сфері захисту дітей та усиновлення, який би відповідав за всі питання, повʼязані із захистом дітей комплексно.
Державна служба у справах дітей, яка і мала стати таким органом, — всупереч пропозиціям ТСК — утворена Урядом під Мінсоцом, не наділена необхідними повноваженнями у цій сфері, та ще і створена з порушенням чинного законодавства.
Громади (сільські та селищні, яких у майже 3 рази більше, ніж міських) так і не набули повноважень щодо проведення усиновлення, створення прийомних родин та ДБСТ (дитячих будинків сімейного типу).
Саме через це маємо стабільне падіння кількості сімейних форм влаштування та дітей в них, та вкрай низькі показники національного усиновлення.
Оновлена стратегія знову містить помилкові статистичні дітей щодо кількості дітей, які отримують догляд та виховання в інтернатних закладах. Замість чесного обрахунку та зазначення кількості дітей, які виховуються поза сімейним оточенням, до кількості дітей, на яких буде поширюватися стратегія віднесено батьківських дітей, які навчаються у закладах освіти, де є пансіони.
Батьків учнів спеціалізованих та спеціальних шкіл, всіх без виключення, по суті, назвали не спроможними піклуватися про своїх дітей, а тому ніби віддали їх у школу з пансіоном.
Це є очевидною помилкою, бо сам лише факт проживанням дитини у певний період окремо від родини не є безумовним свідченням втрати дитиною батьківського піклування.
Цифра у 27 тисяч не є релевантною та потребує уточнення. А якщо основні вихідні дані стратегії є помилковими, то і заходи не принесуть очікуваного результату.
Народні депутати як представники законодавчої гілки влади, зокрема депутати із Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, який є профільним у питаннях захисту дітей, не були запрошені до публічного обговорення заходів стратегії. Але ж очевидно, що жодна реформа не може бути проведена без вдосконалення законодавчої бази та конструктивного діалогу із Верховною Радою України.
Підсумовуючи, які ваші пропозиції для успішної реалізації реформи?
Тут повинен бути комплексний підхід. Вважаю, що необхідним є:
— координація реформи ДІ повинна відбуватися на рівні Кабінету Міністрів України;
— запуск роботи Держдіти — центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав дітей та усиновлення;
— створення продуманого фінансово механізму деінституціалізації дітей, зокрема шляхом розвитку сімейних форм виховання, усиновлення і послуг в громадах, підтримки сімей у складних життєвих обставинах;
— чітке розмежування причин потрапляння дитини в заклад, індивідуальний підхід до задоволення її потреб, моніторинг результату рішень щодо деінституціалізації кожної дитини;
— якісний, а не кількісний підхід до оцінки результатів реформи;
— зміна індикаторів успішності реформи: не кількість ліквідованих закладів, а кількість створеного для задоволення потреб дітей;
— забезпечення набрання чинності Законом (законопроєкт за реєстр. № 7087) для створення умов впровадження реформи в громадах.
Важливо: для успішної реалізації реформи деінституціалізації потрібно відійти від загальних гасел та перейти до створення альтернатив і сприяння розвитку. Бо в інтернатному закладі дітей не повинно бути не тому, що є заборона на їхнє влаштування, а тому, що в ньому нема потреби. І тільки так — через задоволення потреб дітей, забезпечення їхніх найкращих інтересів — ми зможемо досягти позитивних результатів в реформі ДІ.