У серпні 2026 року розголосу набула історія жінки, яка вимушено переїхала зі Слов’янська та проживала в шелтері поблизу Харкова. Опинившись у вкрай складних життєвих обставинах, вона залишила немовля у прихистку.
За словами матері, батько дитини зник безвісти, коштів на утримання маляти немає, а немовля, яке народилося вдома, має проблеми зі здоров’ям і потребує особливого догляду. Жінка пояснювала своє рішення скрутою та сподівалася повернути дитину приблизно за два місяці, коли зможе стабілізувати фінансове й житлове становище.
Це історія не лише про особисту трагедію. Це питання про те, чи зробила держава все можливе, щоб мати з дитиною не опинилися перед таким відчайдушним вибором.
Під час виїзного засідання Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики в Харкові, присвяченого забезпеченню та захисту прав дітей в умовах воєнного стану в Харківській області, заступник голови Комітету Павло Сушко та народний депутат України Юрій Павленко разом із представницями Харківської обласної військової адміністрації та Харківського обласного центру соціальних служб відвідали Харківський обласний соціальний центр матері і дитини в Люботині.
Побачене загострило головне питання цієї історії. Чому мати з немовлям, яка потребувала допомоги, не опинилася в закладі, де є можливість прийняти родину?
Центр розрахований на 28 місць, однак на момент відвідування в ньому перебували лише дві мами з дітьми. Значна частина можливостей закладу залишалася невикористаною, тоді як історія матері-переселенки стала свідченням того, наскільки драматичними можуть бути наслідки несвоєчасної підтримки.
Як виявилося, на заваді стає бюрократична процедура, нормативні обмеження часу перебування у Центрі, необхідність зібрати купу документів. Вільне ліжко-місце ще не означає, що родина автоматично може отримати допомогу. Потрібні зрозуміла процедура направлення, оцінка потреб, координація між службами та оперативне ухвалення рішень. Саме тому важливо з’ясувати, на якому етапі державний механізм не спрацював.
Під час зустрічі виявлено низку причин, що призвели до цієї ситуації. Серед них відсутність своєчасного виявлення кризової ситуації. Родина, яка втратила стабільне житло, не має коштів на утримання дитини та потребує медичної й соціальної підтримки, має отримувати допомогу до того, як криза переросте у загрозу розлучення матері з немовлям. Але ця жінка її не отримала.
Навіть за наявності вільних місць родина може не потрапити до відповідного закладу, якщо соціальні служби, органи опіки, медичні установи та адміністрація центру не координують дії або не забезпечують належного супроводу.
Є й проблема комплексної підтримки для ВПО. Таким родинам потрібна комплексна допомога, а значить їх слід також залучати до механізму реагування на проблеми переміщених осіб з дітьми.
Важливу роль у профілактиці відмов від новонароджених могли б відігравати соціальні центри матері та дитини, які надають тимчасове проживання та комплексну підтримку жінкам у складних життєвих обставинах, створюючи умови для збереження дитини в біологічній сім’ї. Однак станом на червень 2026 року такі центри створені лише у 15 областях України, один із них розташований на тимчасово окупованій території. Недостатнє територіальне охоплення обмежує доступність цієї послуги та її використання як системного інструменту профілактики сирітства.
Загалом система соціальної підтримки сімей і дітей має низку системних недоліків. Найперше, система переважно реагує на кризу, коли ситуація вже загострилася, тоді як механізми раннього виявлення проблем і запобігання вилученню дітей працюють недостатньо ефективно. Соціальний супровід часто має формальний характер і зводиться до бесід та консультацій. За наявності в батьків алкогольної чи наркотичної залежності він нерідко сприймається як покарання або державний контроль, що спричиняє опір і приховування реальних проблем.
Очевидно, що коли мати не відмовляється від дитини, а просить про тимчасову допомогу, першочерговим завданням має бути пошук рішення, яке дасть змогу їм залишатися разом, якщо це безпечно для дитини. Розлучення не повинно ставати вимушеною альтернативою бідності.
Як наголосив Павло Сушко, коли за допомогу відповідають різні установи, виникає ризик, що кожна виконує окрему функцію, але ніхто не супроводжує родину до реального розв’язання проблеми. Потрібен механізм, за якого відповідальні служби не просто перенаправляють людину, а забезпечують отримання необхідної допомоги.
Завдання Комітету сьогодні – не обмежитися констатацією проблеми, а виявити системні недоліки в захисті дітей і сприяти напрацюванню рішень на державному рівні та знайти механізм об’єднання усіх державних служб, щоб не чекати, доки сімейна криза стане трагедією, а діяти вчасно.